УКРАЇНА
Житомирський апеляційний суд
Справа №296/4823/26 Головуючий у 1-й інст. Пилипюк Л. М.
Категорія 29 Доповідач Коломієць О. С.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 жовтня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Коломієць О.С.
суддів Талько О.Б., Шалоти К. В.
з участю секретаря
судового засідання Драч Т. А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 296/4823/26 за заявою заступника керівника Житомирської окружної прокуратури про забезпечення позову
у цивільній справі за позовом заступника керівника Житомирської окружної прокуратури в інтересах держави до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Царіцина Ірина Сергіївна, про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно
за апеляційною скаргою керівника Житомирської окружної прокуратури
на ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 23 квітня 2026 року, яка постановлена під головуванням судді Пилипюк Л. М.,
установив:
У квітні 2026 року заступник керівника Житомирської окружної прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просив визнати недійсним договір дарування 2/3 частин квартири АДРЕСА_1 , укладений 16.07.2025 між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , скасувати державну реєстрації права власності на вказане нерухоме майно та вирішити питання про розподіл судових витрат.
Разом з позовною заявою заступник керівника Житомирської окружної прокуратури подав до суду заяву про забезпечення позову, у якій просив накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 , номер відомостей про речове право №60742697 від 16.07.2025, що належить ОСОБА_1 .
На обґрунтування заяви про забезпечення позову позивач зазначав, що у провадженні другого слідчого відділу (з дислокацією у м. Житомирі) ТУ ДБР перебувало кримінальне провадження № 42024060000000060 від 10 жовтня 2024 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 368, ч. 2 ст. 364, ч. 1 ст. 369 КК України. 09 липня 2025 року ОСОБА_2 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, а 29 серпня 2025 року — про нову підозру та зміну раніше повідомленої підозри. На цей час досудове розслідування завершено, обвинувальний акт стосовно ОСОБА_2 скеровано до суду.
Вказував, що після повідомлення про підозру у вчиненні злочину, санкція якого передбачає, зокрема, додаткове покарання у виді конфіскації майна, ОСОБА_2 разом із сином ОСОБА_3 16 липня 2025 року згідно договору дарування відчужили на користь свого другого сина та брата ОСОБА_1 нерухоме майно, а саме 2/3 частини квартири квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .
На думку позивача, зазначене відчуження майна було спрямоване на уникнення його можливої конфіскації в дохід держави, оскільки на момент укладення відповідного правочину ОСОБА_2 вже мала статус підозрюваної у вчиненні злочину, за який передбачено конфіскацію майна як додаткове покарання. У зв`язку з цим позивач вважає фіктивним оспорюваний правочин, а саме договір дарування 2/3 частини квартири від 16 липня 2025 року № 3945, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Царіциною І. С., сторонами якого є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , та вказує на наявність підстав для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.
Наголошував, що існує ризик подальшого відчуження ОСОБА_1 , який у зв`язку із укладенням вказаного правочину став власником всієї квартири, цього спірного нерухомого майна, що може ускладнити або унеможливити виконання судового рішення у разі задоволення позову.
На переконання скаржника, невжиття заходів забезпечення позову може призвести до необхідності ініціювання нових судових спорів для відновлення порушених прав та повернення майна. А тому накладення арешту на спірне нерухоме майно, яке належить відповідачу на праві власності, є необхідним заходом забезпечення позову, оскільки дозволить запобігти його подальшому відчуженню та забезпечити реальне виконання можливого рішення суду про задоволення позовних вимог.
Ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 23 квітня 2026 року відмовлено у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Не погоджуючись із вказаною ухвалою, керівник Житомирської окружної прокуратури подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить ухвалу скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви про забезпечення позову.
На обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов передчасного та необґрунтованого висновку про відсутність підстав для забезпечення позову, оскільки не надав належної оцінки доводам заявника та поданим доказам у їх сукупності.
Наголошує, що відповідно до статей 149, 150 ЦПК України накладення арешту на майно є передбаченим законом способом забезпечення позову, а його застосування у цій справі є необхідним для запобігання подальшому відчуженню спірного нерухомого майна та можливому утрудненню виконання судового рішення.
Вказує, що належність спірного майна відповідачу ОСОБА_1 підтверджується договором дарування та інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28 серпня 2025 року. Крім того, відповідно до актуальної інформаційної довідки № 471298781 від 03 квітня 2026 року, 2/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_2 , перебувають у власності ОСОБА_1 .
Вважає, що суд першої інстанції мав можливість самостійно перевірити актуальні відомості щодо власника нерухомого майна шляхом доступу до відповідного державного реєстру.
Звертає увагу, що обставина подання іншого позову з аналогічних підстав, але щодо іншого нерухомого майна, не свідчить про необґрунтованість заяви про забезпечення позову, оскільки обидва позови стосуються відчуження ОСОБА_2 належного їй майна після повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, за яке передбачено додаткове покарання у виді конфіскації майна.
На переконання скаржника, існує достатньо обґрунтоване припущення, що у разі незастосування заходів забезпечення позову ОСОБА_1 може повторно відчужити спірне майно, що призведе до необхідності пред`явлення нових позовів та ускладнить ефективний захист інтересів держави. При цьому накладення арешту на нерухоме майно є безпосередньо пов`язаним із предметом спору, відповідає заявленим позовним вимогам та є співмірним із ними, оскільки обмежуватиме лише право відповідача на розпорядження майном, не позбавляючи його можливості користуватися ним за цільовим призначенням.
Наголошує, що для вжиття заходів забезпечення позову достатньо наявності обґрунтованого припущення про можливе утруднення чи унеможливлення виконання судового рішення, а вимога доведення очевидної можливості відповідача розпоряджатися належним йому майном свідчить про застосування надмірного стандарту доказування.
Вважає, що суд першої інстанції не забезпечив повного та всебічного дослідження обставин справи, не надав належної оцінки доказам і доводам заявника, внаслідок чого постановив незаконну та необґрунтовану ухвалу.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача, адвокат Жуковська Л.А., просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції – без змін.
На обґрунтування відзиву зазначає, що станом на 16.07.2025 в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно жодних обтяжень на спірну квартиру зареєстровано не було, тому приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Житомирської області Царіціною І.С. правомірно посвідчено договір дарування квартири від 16.07.2025.
Вказує, що дарувальниками за договором дарування є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а обдарований – ОСОБА_1 . До кримінального провадження, на яке посилається прокурор в заяві про забезпечення позову, ні ОСОБА_3 , ні ОСОБА_1 не мають будь-якого відношення, а тому відсутні правові підстави для визнання недійсним договору дарування частини квартири від 16.07.2025.
Разом з тим, згідно супровідного листа від 01.09.2025 №31-2820-25 Житомирської обласної прокуратури, обвинувальний акт в даному кримінальному провадженні 01.09.2025 було направлено до суду, а від моменту повідомлення про підозру – 09.07.2025 і до моменту звернення прокурора до суду 21.04.2026 пройшло більше 9 місяців, і лише через 9 місяців прокурор з надуманих причин звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування. Отже укладений договір дарування за своїм змістом не суперечить вимогам закону, оскільки спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків у відповідності до ст. 203 ЦК України.
Крім того вважає, що будь-яких доказів, які б підвереджували ризики утруднення чи неможливості виконання рішення суду прокурором до суду не надано. З урахуванням вищевикладеного вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та її вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із того, що заявником не надано належних і беззаперечних доказів належності спірного нерухомого майна відповідачу ОСОБА_1 на момент розгляду заяви, оскільки наявні відомості про державну реєстрацію права власності датовані 28 серпня 2025 року та не підтверджують актуального правового статусу майна. Крім того, суд зазначив, що наведене у заяві обґрунтування частково стосується обставин іншої судової справи.
Проте, такий висновок суду першої інстанції є помилковим з огляду на наступне.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з частинами першою, другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.
Позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб (пункт 1 частини першої статті 150 ЦПК України).
За змістом частини третьої статті 150 цього Кодексу заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.
Цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд під час розгляду питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для вирішення справи по суті, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено, чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову. Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог.
Заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та бути співмірними із заявленими вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може призвести до порушення прав і законних інтересів інших осіб. При цьому забезпечення позову не порушує принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін.
Мета забезпечення позову - це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акта, а також перешкоджання спричиненню значної шкоди позивачу.
Під час розгляду заяви про забезпечення позову вирішується лише питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову і не вирішуються матеріально-правові вимоги та наперед не може бути визначено результат розгляду справи по суті спору.
Такі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 30 листопада 2023 року в справі № 757/56995/20-ц, від 30 серпня 2023 року в справі № 753/23090/21.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, зокрема задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Зазначені висновки узгоджуються з постановами Верховного Суду від 04 березня 2025 року в справі № 308/3839/21, від 19 лютого 2025 року в справі № 522/6708/19, від 25 вересня 2024 року в справі № 212/4159/23 та ін.
Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову в разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 753/22860/17).
У постанові Верховного Суду від 06 грудня 2023 року в справі № 361/8953/21 зазначено, що під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Суди повинні враховувати інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 лютого 2020 року в справі №381/4019/18 виснувала, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року в справі №914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) вказано, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Отже, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. Важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Тому при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.
У постанові від 12 липня 2022 року в справі № 910/8482/18 (910/4866/21) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду виснував, що під час розгляду заяви про застосування такого заходу забезпечення позову, як накладення арешту на майно або грошові кошти, суд має керуватися тим, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватись та розпоряджатись грошовими коштами або майном, а тому може застосуватись у справі, в якій заявлено майнову вимогу, а спір вирішується про визнання права (інше речове право) на майно, витребування (передачу) майна, грошових коштів або про стягнення грошових коштів; піддані арешту грошові кошти обмежуються розміром позову та можливими судовими витратами, а арешт майна має стосуватись майна, що належить до предмета спору.
Подібні висновки викладено у постановах Верховного суду від 08 жовтня 2024 року в справі №5026/1357/2012(925/229/24), від 09 червня 2021 року в справі № 10/5026/290/2011(925/1502/20) та ін.
Зазначено, що такий вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.
У постанові від 24 квітня 2024 року в справі № 754/5683/22 (провадження № 14-28цс23) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду в конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.
У постанові від 15 вересня 2020 року в справі № 753/22860/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо під час його застосування забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного суду від 23 квітня 2025 року у справі №444/1646/24.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 150 ЦПК України позов може бути забезпечено, зокрема, накладенням арешту на майно, що належить або підлягає передачі відповідачу.
Згідно з правовою позицією, викладеною в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 березня 2023 року у справі № 905/448/22, у випадку звернення з позовом про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент розпорядитися належним йому майном є очевидною, а тому вимога про доведення додатковими доказами самого факту можливості такого розпорядження може свідчити про застосування завищеного стандарту доказування. Верховний Суд також зазначив, що застосування заходів забезпечення позову має забезпечувати баланс інтересів сторін та запобігати утрудненню або неможливості виконання майбутнього судового рішення.
Аналогічний підхід викладено Верховним Судом у постанові від 06 жовтня 2022 року у справі № 905/446/22.
Разом із тим наведені правові висновки підлягають застосуванню з урахуванням особливостей спірних правовідносин. У цій справі предмет спору безпосередньо пов`язаний з нерухомим майном, а саме 2/3 частинами квартири АДРЕСА_1 , які є предметом оспорюваного договору дарування від 16 липня 2025 року №3945.
Відтак між заявленим заходом забезпечення позову та предметом позову існує безпосередній зв`язок.
Накладення арешту на спірні 2/3 частини квартири не вирішує питання про належність цього майна та не визначає дійсність чи недійсність оспорюваного правочину, а лише тимчасово обмежує право власника на його відчуження до вирішення спору по суті. При цьому функціональне використання нерухомого майна не обмежується.
Таким чином, обраний прокурором захід забезпечення позову є належним заявленим позовним вимогам, співмірним із ними та спрямованим на забезпечення можливості реального виконання майбутнього судового рішення.
Колегія суддів також не погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність актуальних відомостей щодо належності спірного майна ОСОБА_1 .
Так, суд першої інстанції встановив, що наявна в матеріалах справи інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно датована 28 серпня 2025 року, та дійшов висновку про відсутність актуальних відомостей щодо власника спірного майна станом на дату розгляду заяви про забезпечення позову.
Проте такий висновок зроблено без належної оцінки доказів у їх сукупності.
До позовної заяви була додана інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №4412325902 від 28 серпня 2025 року, з якої вбачається, що 16 липня 2025 року право власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_1 (а.с.68-69).
Крім того, на підтвердження актуального статусу спірного майна апелянт посилається на інформаційну довідку № 471298781 від 03 квітня 2026 року, відповідно до якої 2/3 частини зазначеної квартири продовжують перебувати у власності ОСОБА_1 (а.с. 139 – 142).
Отже, на момент апеляційного перегляду наявні докази підтверджують, що спірна частка нерухомого майна продовжує перебувати у власності відповідача, а тому висновок суду першої інстанції про відсутність актуальних відомостей щодо належності цього майна ОСОБА_1 не відповідає фактичним обставинам справи.
При цьому відповідно до статті 89 ЦПК України суд зобов`язаний оцінювати належність, допустимість, достовірність кожного доказу, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суд першої інстанції, пославшись на дату інформаційної довідки, не надав належної оцінки сукупності обставин, що мають значення для вирішення питання про забезпечення позову, зокрема характеру спірних правовідносин, предмету позову, обставинам відчуження майна після повідомлення ОСОБА_2 про підозру, родинному зв`язку між сторонами оспорюваного правочину та можливості подальшого відчуження спірного майна його власником.
Посилання суду першої інстанції на відсутність у заявника на момент подання заяви про забезпечення позову актуальних відомостей щодо належності спірного майна відповідачу саме по собі не може бути достатньою підставою для відмови у забезпеченні позову, оскільки суд зобов`язаний оцінити всі наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності.
Крім того, суд першої інстанції мав можливість перевірити відомості щодо зареєстрованих речових прав на спірне нерухоме майно шляхом використання доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, однак відповідні відомості судом перевірені не були.
Водночас при вирішенні питання про забезпечення позову суд не повинен наперед встановлювати дійсність чи недійсність оспорюваного договору, наявність умислу його сторін на приховування майна або остаточну обґрунтованість позовних вимог. Такі обставини є предметом доказування та оцінки під час розгляду справи по суті.
З урахуванням викладеного колегія суддів доходить висновку, що прокурором наведено достатні та обґрунтовані підстави для застосування заходів забезпечення позову, а саме накладення арешту на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 .
Невжиття такого заходу створює реальний ризик подальшого відчуження спірної частки квартири відповідачем, що може істотно ускладнити або унеможливити ефективний захист інтересів держави та виконання можливого рішення суду про задоволення позову.
При цьому накладення арешту не позбавляє ОСОБА_1 права володіння та користування належною йому часткою квартири відповідно до її функціонального призначення, а лише тимчасово обмежує можливість розпорядження нею. Тому такий захід не є надмірним та відповідає принципу співмірності.
Колегія суддів звертає увагу, що предметом спору у цій справі є договір дарування 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Позовні вимоги спрямовані на визнання зазначеного правочину недійсним та скасування державної реєстрації права власності на спірну частку квартири за ОСОБА_1 .
Ураховуючи, що ОСОБА_2 разом із сином ОСОБА_3 за договором дарування від 16.07.2025, відчужили належні їм частки квартири після повідомлення ОСОБА_2 про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, санкція якого передбачає додаткове покарання у виді конфіскації майна, а право власності на спірну частку квартири було зареєстровано за ОСОБА_1 , колегія суддів вважає, що наведені обставини у своїй сукупності дають підстави для обґрунтованого припущення про можливість подальшого відчуження спірного майна та утруднення або унеможливлення ефективного захисту інтересів держави в разі задоволення позову.
Водночас накладення арешту на всю квартиру було б надмірним обмеженням майнових прав ОСОБА_1 , оскільки позовні вимоги стосуються лише 2/3 її частини. Тому забезпечення позову в межах спірної частки відповідатиме принципам розумності, обґрунтованості та співмірності й забезпечить необхідний баланс інтересів сторін.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що накладення арешту саме на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , які є предметом оспорюваного договору дарування та зареєстровані за ОСОБА_1 , є належним, необхідним і співмірним заходом забезпечення позову. Такий захід дозволить зберегти спірне майно до вирішення справи по суті, запобігти його подальшому відчуженню та водночас не призведе до надмірного обмеження прав щодо тієї частини квартири, яка не є предметом спору.
Посилання сторони відповідачів на те, що оспорюваний договір дарування не був укладений з метою уникнення можливої конфіскації майна, фактично стосуються обставин та підстав недійсності правочину, які становлять предмет розгляду справи по суті. Наявність або відсутність у діях сторін договору ознак фраудаторності, дійсна мета його укладення та спрямованість волевиявлення сторін мають встановлюватися судом під час розгляду справи по суті на підставі дослідження та оцінки всієї сукупності наданих сторонами доказів.
Водночас вирішення питання про забезпечення позову не передбачає встановлення судом обставин, які становлять предмет доказування під час розгляду справи по суті, або надання їм остаточної правової оцінки. На цій стадії суд перевіряє наявність підстав для застосування відповідних заходів забезпечення позову, зокрема реальність ризику утруднення чи унеможливлення виконання можливого судового рішення, не вирішуючи наперед питання про обґрунтованість позовних вимог.
Згідно частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Таким чином, проаналізувавши зібрані по справі докази та встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, а ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню, із постановленням нового судового рішення про часткове задоволення заяви заступника керівника Житомирської окружної прокуратури про забезпечення позову.
Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
у х в а л и в:
Апеляційну скаргу керівника Житомирської окружної прокуратури задовольнити.
Ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 23 квітня 2026 року скасувати та постановити нове судове рішення про часткове задоволення заяви заступника керівника Житомирської окружної прокуратури про забезпечення позову.
Вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , номер відомостей про речове права №60742697 від 16.07.2025 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 79944164 від 16.07.2025), що належить на праві власності ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 ).
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 02 листопада 2026 року.
Головуючий О. С. Коломієць
Судді О. Б. Талько
К. В. Шалота